Обличчя лікарні -це люди. Не стіни, не кабінети, не обладнання, а ті, до кого хочеться повернутися. Ті, кому довіряють, поруч із ким з’являється надія. Саме такою людиною для багатьох пацієнтів є Антоніна Михайлівна Дацюк – лікар за покликанням, про яку сьогодні наша розповідь.

Її життєвий шлях розпочався у мальовничому краї на Кременеччині, у родині викладачів, де повага до знань і праці була щоденною нормою. Саме батьки першими побачили в доньці поклик до медицини, підтримали у непрості моменти та подарували найважливіше –  віру в себе. Ця віра стала для неї внутрішньою опорою на все життя.

Ще зі шкільних років Антоніна Михайлівна захоплювалася біологією та хімією, брала участь в олімпіадах і прагнула не просто вивчати науки, а розуміти людину та допомагати їй. Вона свідомо обрала непростий шлях –  шлях лікаря.

З 1993 року її професійне життя нерозривно пов’язане з КНП “Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації”. Від терапії до реабілітації, від перших кроків у професії – до глибокого усвідомлення, що медицина завжди починається з людини.

Особливим етапом професійного становлення стало стажування у Сполучених Штатах Америки. Це була унікальна можливість, яку отримали лише кілька фахівців. Там Антоніна Михайлівна побачила інший підхід до реабілітації – людяний, системний, сучасний. Люди з інвалідністю не були ізольованими, вони жили повноцінним життям у суспільстві, були соціалізованими, прийнятими та активними.

Саме тоді сформувалося її глибоке переконання: про здоров’я суспільства найкраще свідчить ставлення до найвразливіших людей. І це переконання вона несе через роки –  у своїй роботі, у ставленні до пацієнтів, у кожному робочому дні.

Сьогодні праця Антоніни Михайлівни –  це не просто медицина. Це допомога військовим, які вчаться жити заново. Це перший крок із протезом і щира радість у словах: “Дивіться, в мене виходить”. Це обійми, в яких більше сили, ніж у будь-яких словах.

Найважче, каже лікарка, коли людина втрачає віру. І найцінніше – коли ця віра повертається. Часто це відбувається завдяки простим, але дуже важливим речам. Вона показує пацієнтам відео зі своєю мамою поважного віку, яка займається лікувальною фізкультурою у залі ЛФК, і говорить: “Це моя мама. Вона може — і у вас вийде”. Для когось саме з цього починається новий етап життя , але уже з надією.

Антоніна Михайлівна завжди бути поруч саме тоді, коли це найбільше потрібно. Вона вміє почути, підтримати, знайти правильний підхід, об’єднати команду та стати для пацієнта не лише лікарем, а й справжньою опорою. Бо реабілітація – це не лише методики. Це довіра, чесність і щоденна клопітка праця, яка тихо приносить великі результати.

Майже два десятиліття вона відстоює права колективу як голова профспілки. І водночас залишається людиною, для якої медицина -не про графік роботи, а про поклик серця.

Її надихає розвиток, нові знання, нові можливості. До війни натхнення приносили подорожі. Сьогодні її найбільша подорож -це шлях разом із пацієнтами до їхнього відновлення, до їхнього впевненого “я зможу”.

А найбільша нагорода для лікаря – світло в очах пацієнта. Світло, яке неможливо підробити.